Старицький Михайло Петрович

Корифей українського побутового театру, письменник та культурний діяч.

Михайло Петрович Старицький народився 14 листопада 1839 року в селі Кліщинці Полтавської губернії у сім’ї відставного ротмістра. У дитинстві Михайлові довелося втратити обох батьків і виховуватись у родині двоюрідного дядька Віталія Лисенка, який був батьком відомого композитора Миколи Лисенка.

Саме разом із Миколою Лисенко Старицький вступає до Харківського університету у 1858, проте невдовзі вони переїхали до Києва, де обидва перейшли на фізико-математичний факультет.

Серед києвських знайомих Михайла Петровича були Михайло Драгоманов, Петро Косач та Тадей Рильський.
Товаришував майбутній драматург і з автором гімну України Павлом Чубинським.

У ранньому віці одружується з молодшою на 9 років сестрою троюрідного брата Миколи Лисенка Софією. Навчання в Києві закінчував вже на правничому факультеті, а після отримання диплому зайнявся організацією “Товариства українських сценічних акторів” спільно з Лисенком. У тандемі вони записували народні пісні та лібрето до опер, зокрема до відомих “Різдвяна ніч” та “Тарас Бульба”. Їх перша вистава відбулась відбулась 17 грудня 1872 року.

Отримавши пропозицію очолити трупу Театр корифеїв, Михайло Старицький продав свій родовий маєток для забезпечення потреб трупи і саме його актори мали найкращі гонорари та декорації.

Діяльність Старицького поширювалася на переклад творів іноземних авторів, написання поезії та прози, а також він зробив великий внесок до розвитку української драматургії. Народне та національне визнання мають його драми “Ой, не ходи Грицю”, “Маруся Богуславка” та “Богдан Хмельницький”.

Останні роки він страждав на серцевий недуг, від якого і помер 27 квітня 1904 року. Похований митець на Київському Байковому кладовищі.

Харько

За легендами та міфами, Харько був козаком, на ім’я якого
названо місто Харків. Народився він приблизно в XVII-XVIII столітті та за
трьома версіями мав різну діяльність. Найпоширенішою є думка, що Харько був
козаком та першим поселенцем на території сучасного Харкова. Начебто одного
разу на шляху з Польщі наздогнав він татар біля города Змієва та звільнив
полонених плених, проте самому врятуватись не вдалось, і в результаті потонув
Харько у Донці.

Друга версія полягає в уособленні Харька в ролі пасічника, який
розжився великою територією. Він приймав людей для співжиття, щоб всім разом
доглядати господарство і слово “Харьков” виникло саме через словосполучення
Харьков хутор.

Третя версія схожа на попередню і за нею малоросійський
поміщик Харько побудував свій хутір та назвав його своїм іменем.

Існує також легенда про Харька, що був козацьким сотником та грабував поміщицькі
маєтки, проте більшість істориків притримується саме першого варіанту.

На знак вшанування символу міста встановлено
пам’ятник у центрі Харкова у вигляді козака на коні зі списом.

Шульженко Клавдія Іванівна

Народна артистка СРСР, Шульженко Клавдія Іванівна, народилась 24 березня 1906 року у Харкові. Любов до музики, маленька Клавдія перейняла від свого батька, який виконував українські народні пісні у родинному колі. Середню освіту здобула в Харківській приватній гімназії, де розпочала брати участь в культурному житті молоді та міста, виступати на імпровізованих концертах та благодійних вечорах.

Першою викладачкою Шульженко з фортепіано була піаністка Солнцева. Талант Клавдії Іванівни помітив відомий вокальний педагог Чемезов Микита Леонтійович, який навчав майбутню співачку музичної літературі, нотної грамоти та сольфеджіо.

У 1923 році Шульженко стала артисткою Харківського драматичного театру, виконавши пісню “Розпрягайте, хлопці, коні”. Співачка розпочала гастрольну кар’єру та виступала на сцені Ленінградського Маріїнського театру, у Києві, Нижньому Новгороді, Харкові, а після виступу у Московському мюзик-холі стала його солісткою. Під час гастролей вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, артистом Володимир Кораллі. Їх весiлля проходило у харківській квартирі композитора Юлія Мейтуса.

У часи Другої світової війни новостворений оркестр Клавдії Іванівни став фронтовим джаз-оркестром, з яким співачка виконувала славнозвісну пісню “Синий платочек”. Відомо, що під час Ленінградської блокади Шульженко дала більше 500 концертів для солдат, а у 1942 отримала медаль “За оборону Ленінграду”. На знак вшанування її діяльності під час війни, 9 травня 1945 співачку було нагороджено орденом Червоної Зірки, згодом присвоєно звання заслуженої артистка РСФСР.

У листопаді 1977 році стався останній виступ Клавдії Шульженко у Харкові, після чого вийшла грамплатівка “Портрет”. Померла співачка 17 червня 1984 року у Москві.

Шалімов Олександр Олексійович

Видатний український хірург російського походження, який за свою діяльність провів майже 40 тисяч операцій. Шалімов Олександр Олександрович народився 20 січня 1918 року в селі Введенка Липецької області.

Навчався у медичному училищі на Кубані та на лікувальному факультеті Кубанського медичного інституту.
З 1941 року доволі часто змінював місця роботи, проте обіймав керуючі посади, зокрема був головним хірургом Брянського облздороввідділу та завідувачем хірургічного відділення Брянської обласної лікарні.

Переїхавши до Харкова, став доцентом кафедри хірургії Харківського медичного інституту. У 1958 році захистив докторську дисертацію і невдовзі обійняв посаду провідного хірурга в лікувальних та наукових закладах міста.
Кар’єра Шалімова швидко йшла вгору і вже з 1965 року Олександр Олексійович був директором Харківського науково-дослідного інституту загальної та невідкладної хірургії.

Серед визначних досягнень Шалімова проведення першої вдалої пересадки підшлункової залози хворому на діабет, розробка методів оперування органів травлення, судин. До того ж, саме Олександр Олексійович керував проведенням першої в Україні операції з пересадки серця.

У 1998 році Шалімова визнано “Людиною планети”. Його також титуловано Почесним доктором Інституту клінічної та експериментальної хірургії НАН України, і Героєм України.

Помер Олександр Олексійович 28 лютого 2006 року.

Срезневський Ізмаїл Іванович

Український філолог, історик, славіст, Срезневський Ізмаїл Іванович народився 13 червня 1812 року у Ярославлі. До Харкова потрапив вступивши на етико-політичне відділення філософського факультету Харківського університету.

Під час навчання був одним із організаторів літературного гуртка-поетів. Здобувши диплом, розпочав педагогічну практику при Харківському дворянському депутатському зібранні, невдовзі отримав посаду бібліотекаря.

У віці 30 років став першим професором-славістом в своїй alma matter, читаючи курси для студентів з історії та слов’янських мов. Саме Ізмаїл Срезневський став першим доктором слов’янської філології в Росії.

Переїхавши до Петербурга, обіймає посаду професора кафедри слов’янознавства Петербурзького університету, а з роками стає ординарним Петербурзької АН.

Його діяльність була зосереджена на розробці теоретичних засад слов’янської палеографії, вивченні мови та діалектів, роботі над історичними словниками.

Срезневський спеціалізувався більше на філології та мовознавстві, проте серед його праць є і літературні доробки: найвідоміші його оповідання “Майоре, майоре” та балада “Корній Овара”.

Помер Срезневський Ізмаїл Іванович у Петербурзі 21 лютого 1880 року у віці 67 років.

Боммер Брати

Кіноіндустрія Харкова нерозривно пов’язана з постатями братів Боммер, які почали розвивати кінобізнес та відкрили перший стаціонарний кінотеатр на всій території Російської імперії. Заклад відкрили в березні 1908 року.

С притаманним французам розмахом, брати відкрили у “Боммері” зал на 380 місць, на другому поверсу для гостей грав оркестр. Атмосфера задовольняла потреби відвідувачів та пожвавлювала в них інтерес до кінематографу.

Брати показували не тільки відомі картини, але і розвивали місцеву харківську хроніку, що робило специфіку кінотеатру дуже багатогранною.

Кінопрокат приносив значний профіт до бюджету країни, оскільки швидко став провідним видом розваг місцевих жителів. Брати-Боммер почали розширювати свій бізнес і відкрили філіали у Ялті, Дніпрі, а головний офіс знаходився у Ростові.

З початком Громадянської війни та встановленням більшовицької влади, бізнес було призупинено, оскільки Боммер вирішили залишити країну задля своєї безпеки. Проте задля масової пропаганди населення кінотеатр відновив свою роботу та змінив назву на “Кинотеатр №5”.

У 2003 році кінотеатру було повернено його першопочаткову назву “Боммер”.

Рєпін Ілля Юхимович

Український художник, картини якого є впізнаваними в усьому світі, Ілля Юхимович Рєпін народився 5 серпня 1844 року біля села Чугуєво Харківської губернії. Захоплення малюванням виникло у Іллі Юхимовича з раннього дитинства, коли двоюрідний брат вперше приніс йому фарби. 

У віці 11 років хлопець розпочав навчання в школі топографів, де займався знімальними та креслярськими роботами. Невдовзі він влаштувався в іконописну майстерню і чутки про талановитого митця почали поширюватися губернією.

19-річний юнак  вирушив до Петербурга. Його полотно “Христос воскрешає дочку Іаіра” він отримав можливість переїхати за кордон на термін до 6 років за державний рахунок. Проте у цей період художник зацікавився вивченням музейних збірок та робіт французських колег і мало часу приділяв власному “холсту”.

Мандруючи Росією та Україною в 1870-1880 роках, Рєпін надихнувся на створення таких робіт як “Бурлаки на Волзі”, “Дочка Віра в дитинстві”, “Хресна хода в Курській губернії”, “Царівна Софія”.

Ілля Юхимович викладав в Петербурзькій академії, був членом товариства Передвижників та групи “Мир искусства”, і співпрацівником Імператорської академії з пропозиції князя Сергія Олександровича.

Рєпін переїхав до Фінляндії у зв’язку з перекриттям шляхів до України більшовиками. Завдяки Іллі Юхимовичу було покладено початок колекції “Атенеум”, адже саме він подарував фінському Товариству художників 23 картини російських художників.

Помер митець 29 вересня 1930 року у селі Куоккала у Фінляндії.

Дунаєвський Ісаак Осипович

Дунаєвський Ісаак Осипович був видатним радянським диригентом та композитором україно-єврейського походження. Народився 30 січня 1900 в Полтавській області у родині заможного службовця Цалі Дунаєвського.
Закінчив гімназію, консерваторію та вступив на юридичний факультет Харківського університету. Проте музика приваблювала юнака більше за юриспруденцію, тому провчившись лише два роки, він вступив до Харківської консерваторії по класу скрипки.

Дунаєвського вважають “батьком радянської оперети”, оскільки він написан 12 творів, серед яких найвідомішими є “Наречені”, “Вільний вітер” та “Біла акація”.
Він відзначився саундтреками до фільмів “Веселі хлоп’ята”, “Три товариші”, “Діти капітана Гранта”, “Волга-Волга”. Дунаєвський працював композитором на замовлення, а також диригентом у місцевих драматичних театрах до переїзду у Москву в 1924 році.

Ісаак Осипович увів пісні-марші, як тип масової композиції. Його марші сповнені динамічністю, мажорністю та ритмічністю. Ліричні пісні композитора мають в основі побутовий сюжет і споріднені за стилістикою до романсу.

Дунаєвський Ісаак Осипович помер 25 липня 1955 року від спазму серця. Його музична спадщина є невід’ємною складовою радянської класики.

Довженко Олександр Петрович

Довженко Олександр Петрович народився в Чернігівській області 10 вересня 1894 року у поважній сім’ї. У рідному хуторі В’юнище прізвищем Довженко називалася вулиця, адже їх рід тягнувся ще з XVIII століття. Олександр Петрович був із сім’ї середнього достатку, у якій було 14 дітей. 

Доля дітей складалася трагічно, адже більшість з них помирали, не досягнувши працездатного віку. Своє дитинство Олександр описує двома словами: “плач і похорони”.

Освіту здобув у Глухівському вчительському інституті, який зараз носить ім’я Довженка. У ті роки відбулося становлення громадянської позиції Олександра, адже саме по закінченню навчання він став активістом українського самостійницького руху. У 1918 році став організатором загальностудентського мітингу проти мобілізації до гетьманської армії, який не обійшовся без жертв. Підтримував армії УНР, брав участь у бойових діях.

Довженко часто змінював місце проживання, так у Польщі він обіймав посаду керуючого представництвом з репатріації, а згодом секретаря консульського відділу Торгового представництва УСРР у Німеччині. Після життя у Європі Олександр Петрович оселився в Харкові, де і почався його творчий шлях. Він став одним із засновників ВАПЛІТЕ —  літературного об’єднання, яке діяло на Харківщині.

Довженка почав цікавитись кінематографом, зокрема режисурою. У 1929 році на екрани виходить фільм “Звенигора”, що приносить Олександрові першу славу як режисера. Стрічку заборонили до перегляду, тому, як вважають критики, на знак поступу перед владою Довженко зняв “Арсенал”, у якому з іншого боку розглядає політичний устрій. Фільм “Земля” став перлиною фільмографії режисера.

Олександр Довженко був учасником Вітчизняної війни, працював кореспондентом газети “Красная звезда”, саме у той період була написана стаття “Україна в огні”, що лягла в основу однойменної кіноповісті.

Помер український митець 25 листопада 1956 року від гострого інфаркту міокарда, поховано його у Москві. На честь Олександра Довженка 10 вересня святкується як День кіно, Київська кіностудія та державна премія в галузі кінематографа носять його ім’я.

Гурченко Людмила Марківна

Зірка радянського кінематографу, народна артистка СРСР, Людмила Марківна Гурченко народилася 12 листопада 1935 року в Харкові.

Дитинство припало на воєнні роки, батько пішов добровольцем на фронт, а маленька Людмила з мамою залишилися в окупованому місті. 

Батько повернувся додому по закінченню війни.

У 1944 вступила до музичної школи ім. Бетховена по класу “охорони дитячого голосу”, де підкорила вчителів своєю артистичністю та любов’ю до співу. 

Для того, щоб оплатити навчання Людмила збирала гроші, співаючи у транспорті.

Вищу освіту Людмила Марківна здобула у Всеросійському державному інституті імені С.А. Герасимова. У віці 21 року дівчина здобула славу завдяки своїй першій головній ролі у фільмі Ельдара Рязанова “Карнавальна ніч”.  

Популярність відзначилась на кар’єрному рості Людмили: їй пропонували переважно ключові ролі, а у 1969 Людмилі Марківні присвоєно звання заслуженої артистки РРФСР. 

Фільмографія акторки налічує майже 100 фільмів, найвідомішими з яких є “Вокзал для двох”, “Небесні ластівки”, “Любов і голуби”, “Старі стіни”. Окрім акторської майстерності, Людмила Гурченко була відома своїми вокальними здібностями і навіть була нагороджена “Премією Клавдії Шульженко”.

Людмила Марківна Гурченко померла 30 березня 2011 року в Москві через серцеву недостатність.